Чогось нам не вистачає!

Дивлюся на те, що відбувається, намагаюся аналізувати, але якось причинно-наслідкові зв’язки не виходять. Здавалося б, що тут складного? Є країна, яка на нас напала, є ми, країна, на яку напали. Агресор – винен, ми – захищаємося. За правильною логікою, нам треба допомагати перемогти агресора, а агресора треба тиснути всіма можливими способами і засобами, щоб його агресія закінчилася і не мала шансів на поширення. Додамо сюди, що ми декларуємо рух до демократії і свободи, а наш ворог реалізує перехід від диктатури до тоталітаризму.
Що ж відбувається насправді. Нам допомагають, їх тиснуть. Все правильно. Але, нам допомагають лише для того, щоб стримати агресора, але не перемогти. Ого, а що це за конструкція, стримуючи агресора, ми лише змушуємо його перебудовуватися і ставати сильнішим. З його ресурсами, як людськими, так і економічними, чим довше триває війна, тим глибше зміни, пов’язані з нею. І ці зміни зовсім не ведуть до ослаблення і розпаду. Вони ведуть до мобілізації ресурсів і перебудови економіки на військові рейки. Так і ядерка, яка раз за разом вспливає як аргумент тиску.
Кого не ображають? Того, хто може дати здачі, того хто не боїться, того хто дає відпір і доводить, що продовження агресії не має ніякого сенсу, або агресори закінчуються швидше, ніж поповнюються. Якби Україна змогла отримати сучасну зброю в кількостях, однозначно створюючих нам паритет або ще краще перевагу, то разом з патріотичною мотивацією, нашою підприємливістю і підтримкою партнерів, ми б давно рознесли в пил все це угруповання. Але, дальнобійних ракет – немає, авіації – немає, снарядів – немає, дронів – немає, РЕБа – немає і т.п. Що ж це виходить? На словах, всі нас підтримують. На ділі у нас немає ні то що переваги, нам далеко до паритету. Хоча наші партнери можуть нас забезпечити всім для перемоги просто з того, що в них вже є. Висновок не втішний. Гібридний підхід, який реалізувала рашка, проник і в політику наших партнерів. Говорити і робити, це виявилися різні поняття. В чому ж причина того, що, на словах будучи на нашій стороні, декларуючи нам усіляку підтримку, наші партнери стримують себе в наданні нам необхідної допомоги в озброєнні.

Я прийшов до двох висновків:

1. Немає рішення по новій моделі контролю за ядерними озброєннями рашки. Зараз є видимість контролю і керованості, так як є пуйло, який ніби як це питання контролює. Хоча від нього ми і чуємо основні загрози застосування ядерки. А якщо Україна переможе і пуйло зкинуть, то раптом рашка розпадеться на десятки малих країн, в більшій частині яких залишиться ядерне озброєння. Тоді замість загроз Північної Кореї і Ірану, світ отримає кілька десятків таких шантажистів. А якщо серед їх лідерів потрапить кілька божевільних, то і загроза застосування ядерної зброї виросте в рази і на порядки. Так, проблемка не з легких, і як я розумію, сценарій рішення ще не розроблений. Ось і тягнуть. Тільки не враховують, що ми скоро можемо просто закінчитися. І не буде кому стримувати і забезпечувати час для розробки і реалізації переможних сценаріїв.

2. Наші партнери не розуміють, якою буде Україна після перемоги. Якщо вони допоможуть і нашим воїнам вдасться розгромити рашистське угрупування і закінчити цю війну,вийшовши на кордони 1991 р., що буде на наступний день після перемоги? Ми говоримо, що ми хочемо в ЄС і в НАТО. Тільки ось ЄС і НАТО не дуже й чекають нас. Якщо говорити чесно, то чого їм нас чекати. У нас, що – побудована пряма демократія, переможена корупція, інноваційна економіка розвивається опережаючими темпами? Наше вступлення в ЄС і НАТО принесе їм якусь користь, продвине вперед, створить переваги? Так, питання. Одне точно. Наше вступлення в ЄС і НАТО – на 100% призведе до необхідності цим структурам інвестувати в нас безкінечну кількість ресурсів тільки для того, щоб ми дійшли до того рівня технологій, економіки, демократії, які в них вже є. А ми при цьому ще і будемо протистояти і саботувати , просто тому що ми знаємо все “краще за всіх”. Є така жартівлива фраза. Чому неможливо догнати Японію? Тому що поки ми будемо 10 років доганяти наше відставання, вони вийдуть вперед ще на 20 років. Їм було б простіше з рішенням, якби ми сформулювали свою мету. Для чого ми хочемо в ЄС і НАТО, для того щоб побудувати Україну-2.0 або Сінгапур-2.0 або Тайвань -2.0. Що наш орієнтир, сісти на Європейські потоки і розтягувати з подвійною силою поки не розірветься, або нарешті покінчити з радянським минулим, перестати виводити на новий рівень повальну некомпетентність, тотальну корупцію, необов’язковість виконання законів, споживче ставлення держави до свого населення і бізнесу і таки побудувати країну мрії, країну в якій хочеться жити, любити і народжувати дітей, країну, в якій хочеться будувати і розвивати бізнес, країну, яку хочеться захищати ціною власного життя. Як на мене, то вибір очевидний!

Отже, розглянемо перший висновок. Очевидно, що наша перемога не повинна призвести:

1. До застосування ядерної зброї в ході бойових дій і як наслідок світового ядерного апокаліпсису.

2. До втрати рашкою централізованого контролю за наявними ядерними озброєннями, і як наслідок неконтрольованому застосуванню ядерних озброєнь, що з високим ступенем ймовірності призведе до світового ядерного апокаліпсису.

Можливий сценарій – “Темп”. Ми бачимо, що для рашки вигідна стратегія повільного, але наполегливого тиску, без урахування витрачених ресурсів. Коли ми втягуємось в таку стратегію, ми граємо їм на руку, так як у нас немає такого глибокого ресурсу ні по людям, ні по грошах, ні по озброєнню. Вони просто зітруть нас з часом, перемелюючи наші укріплення і наших воїнів. Таким чином, висновок очевидний. Чим довше, тим гірше. Час не наш друг в цій ситуації. У нас є очевидні приклади, вже під час цієї війни. І на самому початку вторгнення, і під час Харківської і Херсонської операції – ми підтримували високий темп проведення операцій. русня, просто не встигала реагувати і перебудовуватися. Наші темпові прориви руйнували їх координацію і здатність протистояти, що дозволило нам звільнити раніше зайняті території. Як тільки ми втягуємось в тягуче протистояння, ми програємо. Як приклад, здача Маріуполя, Бахмута, Авдіївки. Якщо подивитися з боку наших партнерів, ми зараз знаходимось саме в фазі тягучого ресурсного протистояння, намагаючись утримати лінію фронту і наносити максимально можливий урон ресурсній базі ворога (атаки на НПЗ). Що, на їхню думку, збільшує ризик застосування рано чи пізно ядерного озброєння в ході воєнних дій. Чим довше йде війна, тим вище ризик. Що ж потрібно для проведення операцій з високим темпом реалізації?

Вибрати напрямки прориву
Забезпечити наявність особового складу і озброєння
Застосувати тактику послідовних хвиль: a. Відволікаючий маневр. b. Придушення ППО і РЕБ на напрямку прориву. c. Масовий ракетний/артилерійський обстріл напрямку прориву. d. Зачистка ударними дронами. e. Темповий захоплення підготовленої території механізованими підрозділами. f. Підведення резервів, посилення прориву, або закріплення на звільненій території.
Перехід до п1.

Наступний напрямок прориву можна визначати там, звідки почнеться перекидання військ в місце попереднього прориву. Застосовуючи таку тактику, висока ймовірність того, що за три-чотири хвилі ми б могли звільнити свою територію і закріпитися на кордоні, створюючи своєрідний «залізний купол». Зрозуміло, що звучить як казка. Звідки взяти все що треба для такого прориву? А ось для цього то партнери і потрібні. Для початку забезпечити непробивність поточних рубежів за рахунок необхідної кількості систем ППО, за рахунок наявності ракет середнього і дальнього радіусу дії, за рахунок сучасної артилерії і авіації і т.п. Крок перший – укріпити те, що є до стадії непробивності, крок другий – блискавичні хвильові прориви в декількох місцях. Звичайно, з точки зору військового експерта, звучить, напевно наївно.

Але очевидно одне, якщо робити щось так само як робили раніше, то дуже важко розраховувати на результат, відмінний від попереднього. А сподіватися на ресурсну військову перевагу над рашкою не приходиться. Ми повинні бути розумніші, хитріші, швидші. Швидкість того, що відбувається, може створити ефект втрати керованості, паніки і лавиноподібного відступлення. Не буде часу і можливості для прийняття рішення про застосування ядерної зброї. Все прийде в хаотичний рух, і основна задача буде стояти по відновленню порядку і керованості, а не використання ядерних озброєнь для укріплення своїх позицій. Темп, темп і ще раз темп.

Або, наприклад, сценарій «Цитадель». Не просто захист території, а активний захист. На контрольованій території ми з партнерами створюємо і закрите небо і закриту землю і закриту воду. Не соромлячись, забезпечуємо всім необхідним для активного захисту. Так, за рахунок перекидання наявних Patriot, Himars, Cesar, 777, Leopard, Taurus, Atacms, Tomahawk, і не тільки F-16, а і F- 22А Raptor і т.п., забезпечуємо не хламом під списання, а сучасним озброєнням. Так, за рахунок залучення іноземних добровольців. Так, за рахунок доступу до даних розвідки союзників. Так, за рахунок нових технологій і інноваційних рішень. На кожну нанесену нам шкоду, ми повинні відповісти втричі, в тому числі на території ворога! Ворог повинен знати, що його зусилля марні, що ціна, яку він заплатить, для нього непідйомна. Немає у нього шансів на просування. А от у нас навпаки, як тільки з’являється можливість,то одразу : кинджальний темповий прорив, закріплення на звільненій території і включення режиму «Цитадель» на новій території. При такому сценарії, звичайно, війна затягнеться, але рано чи пізно наша перевага стане критичною і дозволить перемогти остаточно. Для цього нашим партнерам треба зняти рожеві окуляри, і усвідомити, що на території України вирішується не тільки доля України, але і їх доля, і їх майбутнє. Наша спільна сильна і безкомпромісна позиція – в тому числі бар’єр, проти прийняття рішення про використання ядерних озброєнь.

Також не можна допустити безконтрольного розпаду росії на незалежні країни, які зможуть отримати контроль над ядерними озброєннями, що знаходяться в момент розпаду на їх території. Тут два сценарії. Перший, треба готувати спадкоємця, більш договірного і передбачуваного ніж путлер. Відповідно, всебічно забезпечити йому приховану підтримку. Розробити відповідну стратегію, за бажанням і наявних аналітичних можливостей наших партнерів, думаю, можна досить швидко. Другий. Розпад повинен бути контрольований. На частини, в яких будуть розсудливі лідери, з якими буде можливість домовитися або про міжнародний контроль за ядерними озброєннями, або про їх ліквідацію. Тут також потрібен план і допомога, тільки вже лідерам тих формацій, які повинні бути розширені і зміцнені. Впевнений, що варіанти продумуються, тільки ось не впевнений, що правильно оцінюється доступний для підготовки час.

У будь-якому випадку, якщо нічого не робити, ситуація самостійно буде розвиватися за найгіршим з можливих сценаріїв. Я не претендую на істину в останній інстанції, я просто ділюся своїми думками, якщо у когось є інші пропозиції, чудово. Треба їх публікувати, обговорювати, вибирати найбільш реалістичні варіанти.

Другий висновок, не менш важливий. Куди ми дійсно прагнемо. Яка мета розвитку нашої держави? В якій країні ми хочемо жити після війни? І тут не треба нічого вигадувати. Ми повинні не реанімувати або реставрувати те, що було. Те, що було – привело нас до масштабної війни з сотнями тисяч смертей, тимчасової втрати своїх територій, стражданням мільйонів, кратному зниженню населення, розпаду економіки і ще багато чому, що ніяк не відповідає уявленню про щасливе життя в щасливій країні. Звичайно, є і позитив. Ми на 100% знаємо, як бути не повинно.

Але що ми готові для цього зробити? Отже, для початку давайте сформулюємо, що таке в уявленні більшості щасливе життя. Міжнародний індекс щастя показує, що Україна на 92 місці з 137. Трохи гірше нас Камерун і Габон, трохи краще нас Гвінея і Лаос. На першому місці Фінляндія, на другому Данія, а на останньому – Афганістан. Росія на 70. А на 4-м – воюючий Ізраїль. Критерії, які беруть участь в оцінці – ВВП на душу населення, соціальна підтримка, очікувана тривалість життя, свобода громадян самостійно приймати життєво важливі рішення, щедрість і ставлення до корупції. Іншими словами, щасливе життя там, де:

люди добре забезпечені,
де добре ставляться один до одного,
де довго живуть,
де вільно приймають життєво-важливі рішення,
де люди щедрі і допомагають тим, кому погано,
де немає корупції.

Ось і відповідь. Країна повинна бути багатою, як Люксембург, забезпечувати соціальний захист, як в Данії, тривалість життя, як в Японії, свободу, як в Швеції, щедрість, як в Ісландії і нетерпимість до корупції, як в Сінгапурі. Я вже не говорю про те, що можна брати Фінляндію за інтегрований зразок і просто поступово, крок за кроком робити як у них. Звичайно-же є відмінності. Менталітет, культура, традиції, мова. Ну і добре, чи не вистачить у нас мізків адаптувати те, що треба. Чи ми не в змозі відрізнити, що прийнятно, а що ні. Але вдалося ж людям побудувати країну, в якій вони щасливі. І ми зможемо. Тільки давайте сформулюємо свою національну ідею. Не стати членом чогось, а побудувати щасливу країну, в якій живуть щасливі люди. А якщо для цього треба кудись вступити, так і добре, ніхто не проти. Уявіть на секунду, що наші державні діячі, раптом перебудуються з риторики, як розвалити рашку на риторику, як ми створимо кращу в світі країну для життя. Можливо, тоді ЄС і НАТО буде набагато легше прийняти в свої ряди не руйнівників, а творців. Ніхто не знімає завдання перемоги в війні і віддання належного русне. Не про це мова.

Я воював майже два роки, на собі відчув всі жахи і всю несправедливість війни. Але мені було б набагато легше, якби я знав, що воюю не заради помсти і відплати, а заради створення щасливої країни для щасливих людей. Ви чули від когось з наших керівників, що ми розробляємо план економічного прориву, реалізація якого дозволить після війни за 10 років увійти в ТОР5 країн за валовим доходом на душу населення? Або, що наша мета стати ТОР3 за оцінкою міжнародного індексу щастя? Або, що ми думаємо про реорганізацію нашої політичної системи з метою максимально швидкого переходу до прямої демократії, як в Швейцарії? Або …? Отже, і я не чув. В психології є таке поняття як трикутник Карпмана. В ньому є три ролі. Жертва, Агресор і Рятівник. Нікого не нагадує? Україна – жертва, рашка – агресор, ЄС і НАТО – рятівники.

Тільки ось інша назва цього трикутника – драматичний трикутник. Потрапляння в нього, передбачає подальшу зміну ролей, і так по колу. З трикутника треба виходити. Переставати грати нав’язану роль. Як тільки ми приміряли на себе роль жертви, тут же сформувалися Агресор і Рятівник. «Єдиний спосіб перестати бути Жертвою – це вихід в дорослу позицію, усвідомлення відповідальності за свої дії, помилки, вчинки». Ми або впораємося з проблемою, або проблема нас розчавить. Надія на допомогу Рятівників або появу здорового глузду у Агресора – не спрацює. Нам потрібна своя позиція. Ми створюємо щасливу країну для щасливих людей (happy country for happy people). І якщо підпорядкувати цій меті все, що ми робимо, то і рішення будуть прийматися відповідні, і лідери – будуть відповідати цій меті. Не розповідати про помилки попередніх, а показувати, що самі зробили для наближення до мети. Справами, а не словами, доводити свою дієздатність. І мету не треба буде змінювати від виборів до виборів. Просунулись вгору за міжнародним індексом щастя – значить на правильному шляху, відкотилися назад, вибачте, ви не на своєму місці, звільніть, дайте дорогу тим, хто впорається. Те, що ви робите, нам не треба. Ось і критерій, максимально прозорий і незалежний. Так і вимірюється кожен рік.

Ми не жертва обставин, ми країна майбутнього, яка долає перешкоди та труднощі на шляху до своєї мети!

Філянін С.М. Квітень 2024г.