Що відбувається? Чому кожне наступне покоління вважає, що попереднє жило краще. Їжа була якіснішою, стосунки між людьми — більш відкритими, повітря чистішим, небезпек менше, а завтрашній день — надійнішим. Що це? Властивість людської психіки чи ігри розуму? 

Безсумнівно, багато досягнень людської думки, що стали невід’ємною частиною нашого сучасного життя, полегшили побут, підвищили продуктивність праці, перемогли чимало хвороб, дали відповіді на багато запитань. Але чому все це не додає людству щастя? 

Звідки виникають постійні фінансові та політичні кризи? Чому екологія стає лише гіршою й уже вимагає нашого «захисту»? Навіщо створено стільки зброї масового знищення, якої вистачить, аби кілька разів знищити все людство? Куди зникають один за одним цілі види флори й фауни?

 Наші далекі предки боролися за виживання. І змогли виграти цю боротьбу завдяки своєму розуму, колективним зусиллям, звичайно ж, волі випадку, «правильним» мутаціям і спрямованості на результат – виживання. Сучасна людина спрямована не на виживання, а на існування. У який бік ми еволюціонуємо? Чому для виживання нам уже не потрібно колективних зусиль? Чому дедалі частіше ми прагнемо до індивідуального успіху лише для себе?

Той, хто хоч трохи цікавився історією давнього світу, знає, що в ті давні часи, коли вирішувалося, хто стане на вершині харчового ланцюга, кожен учасник первісного колективу виконував якусь корисну роль. Хтось лікував одноплемінників, інший умів знаходити дичину, третій відмінно вбивав диких тварин на полюванні. Хтось вирощував або збирав корисні трави,  хтось виховував і доглядав дітей. Відповідно і важко здобута їжа розподілялася згідно з внеском кожного у справу виживання групи. 

Житло і захист – також були для всіх. Важко уявити, що в ті далекі часи міг вижити той, хто не приносив племені жодної користі. Він просто помер би з голоду або від хвороб. Хто тоді був на чолі – той, від кого залежало ВИЖИВАННЯ групи. Саме так, з великої літери. Не міг очолити колектив людина, яка не мала видатних для групи якостей – сили, знань, інтуїції, відповідальності за своїх одноплемінників. Людина, яка відповідала своїми якостями очікуванням групи щодо такого лідера. Людина, яка допомагала групі досягнути своїх цілей, а саме – вижити. Або іншими словами, лідером ставав той, хто, на думку групи, був найбільш підходящим для досягнення цілей колективу. Що ж ми бачимо сьогодні? Хто стоїть на чолі? Хто може сказати, що наші сьогоднішні «лідери» – найкращі серед нас? Якої мети вони допомагають нам досягти? 

Якщо раніше групові зусилля приносили результати всій групі, у тому числі й лідеру, то сьогодні групові зусилля приносять дивіденди лідерам, а вже тільки потім — групі. Склалася система державного управління, яка перевернула все з ніг на голову. Вже не лідер допомагає групі досягати її цілей, а група (народ) допомагає лідеру досягти його особистих цілей. Чи не здається вам це дещо несправедливим? Уявіть собі подібну ситуацію в давнину. Чи вдалося б нам тоді вижити як виду?

Що ж відбувається? Чому не спрацьовує задекларована демократичними принципами модель? Чому на словах народ керує своїм життям, а насправді все навпаки? Чому державний інститут управління перетворився на систему насильства меншості над більшістю? Чому навіть найзаможніші й найуспішніші країни світу, не кажучи вже про інші, стикаються з проблемами та невдачами, прирікаючи своє населення на невпевненість у завтрашньому дні й депресію?

На мою думку, є три глобальні помилки, яких припустилося людство на шляху свого розвитку. Саме вони й призвели до того стану, в якому ми перебуваємо сьогодні.

Перша

Штучний розподіл територій за національним, релігійним та іншими принципами. Наявність кордонів призводить лише до збільшення роз’єднаності й можливості в окремих країнах впроваджувати майже протилежні моделі управління та життя. Давайте замислимося, звідки взявся цей поділ і що він дає нам зараз.

Можу припустити, що наявність кордонів і поділ на території були необхідними в ті часи, коли площа та недоторканість території визначали запас їжі, який покривав довгострокові потреби конкретного племені. Оскільки в ті далекі часи людина харчувалася тим, що давала дика природа, то чим ширшу територію контролювало плем’я, тим більше у нього було шансів вижити, особливо в голодні роки. Якщо територія виснажувалася, плем’я шукало нові землі або гинуло. Цим пояснюється переміщення первісних племен з виснажених територій на інші в пошуках більш багатих на їжу і закріплення на тих територіях, які забезпечували достаток або навіть надлишок їжі.

Ті, хто залишався осіло на одних територіях, починали їх розвивати, займатись скотарством, вирощуванням зернових, будівництвом житла. Історія показала, що з точки зору еволюції осілі племена перемогли кочові. Людина почала керувати процесом створення їжі та перестала так сильно залежати від дикої природи, як це було раніше.

Звичайно, на одних територіях краще розводити худобу, на інших вирощувати зернові, десь видобувати корисні копалини, десь розвивати туризм і рекреацію, але кордони не допомагають розвивати цей потенціал, а лише створюють додаткові обмеження та труднощі.

Згодом історія показала, що спочатку необхідний для виживання поділ на відокремлені території призвів до утворення суверенних державних утворень, які існують дотепер.

 Давайте замислимося, навіщо і кому потрібен поділ на держави в сучасному світі? Що сьогодні захищають ці кордони? Ми вже давно не бігаємо полями в пошуках їжі, при ефективному та раціональному підході сучасне сільське господарство цілком може забезпечити всіх харчуванням. 

Ми навіть уже стикалися з кризами перевиробництва продуктів харчування. Ні для кого не секрет, що Європейський уряд дотує своє с/г з метою зменшення, а не збільшення врожаю. При цьому є країни, у яких населення голодує. Що ж захищають кордони? 

Для простих людей – це лише обмеження й незручності. Для наших лідерів — можливість на окремій території експлуатувати населення за своїми правилами.

Що буде, якщо в одну прекрасну мить кордони зникнуть? Що поганого в тому, що люди зможуть вільно пересуватися по всій Землі? Що поганого в тому, що товари зможуть вільно переміщатися, освоюючи все нові й нові ринки збуту не завдяки дотаціям і обмеженням, а завдяки своїм конкурентним перевагам? 

Кому стане гірше від того, що підприємства, які не здатні виробляти продукцію на сучасному рівні, — закриються, не витримавши конкуренції, звільнивши місце й ресурси для нових сучасних більш ефективних виробництв? Кому буде гірше від вільної міграції трудових ресурсів? 

Невидима рука ринку все розставить на свої місця, тільки не треба їй заважати. Ринкові закони працюють із дедалі зростаючою ефективністю та раціональністю. Не треба їм заважати. Спроби зняти обмеження кордонів — відбуваються постійно. Але поки що немає комплексного рішення. І якщо раніше кордони дозволили нашим предкам вижити, то зараз вони є гальмом у розвитку людства.

Друга

Орієнтація на прибуток у грошовому вираженні. Мене свого часу вразила простота й прозорість наступного визначення прибутку: «Прибуток — це те, що власник недоплачує працівникові за створену ним цінність», тобто спочатку несправедливо щодо працівника. Будь-яка діяльність, спрямована на отримання кимось прибутку за рахунок праці інших, несправедлива за визначенням. І справді, якби власник віддавав працівнику рівно стільки, скільки той створив, то жодного прибутку не залишалося б. 

Однак це не так. Ще раз звернемося до історії. Ми вижили як вид, бо в ті часи, у постійній боротьбі, створювали необхідні та достатні умови для виживання. Не було потреби вбивати більше звіра, ніж необхідно, не було сенсу будувати більше хатин, ніж було сімей у племені і т.д. Що ж відбувається зараз? Відбулася підміна цінностей. Раніше ми цінували лише те, що допомагало нам вижити. 

Сьогодні ми сприймаємо цінністю прибуток, виражений у грошах. Самі по собі гроші, як загальний універсальний еквівалент, вже давно не мають чіткого еквівалента в реальних активах, усе більше перетворюючись на прості папірці, які ми з огляду на звичку та безвихідь продовжуємо використовувати. Прагнення максимізувати прибуток, виражений у грошах, призвело до підміни понять.

Ми перестали боротися за виживання й стали вважати розмір банківського рахунку гарантією від усіх негараздів. Можливість маніпулювати правилами обігу грошей призвела до того, що самі гроші стали товаром, який продається і купується, а також було створено море інструментів для збільшення грошової маси без збільшення реального забезпечення цієї маси активами.

Якщо раніше ви були впевнені в завтрашньому дні та безпеці своєї родини, маючи міцний дім із достатніми запасами й у колі надійних сусідів, то зараз вам необхідно робити запаси грошей. Я впевнений, що розвиваючи свого часу натуральний обмін, людство могло б знайти універсальну справедливу й придатну сучасному світу модель такого обміну. Наприклад, здай результати своєї праці й візьми те, що необхідно і створене іншими.

Гроші створили зручність, але призвели до повної залежності від НІЧОГО.

Третя

Меншість почала керувати більшістю. Тільки уявіть, жменька чиновників вказує нам, що робити, забирає більшу частину заробленого, витрачає ці ресурси на створення для нас же обмежень і складнощів. Намагається керувати економікою, вигадала ПОЛІТИКУ як засіб маніпулювання нами. Що робить держава як інститут? Утримує армію для захисту територій. Від кого? Від армій таких же урядів інших країн. За рахунок чого утримує? За рахунок відібраних у нас ресурсів, які ми могли б спрямувати на розвиток свого бізнесу, на покращення якості життя, на розвиток своїх дітей. Що ще робить наша держава? 

Утримує фіскальні та контролюючі органи. Навіщо? Щоб вони відбирали у нас створені нами цінності і держава мала змогу використовувати їх у своїх, а не в наших цілях. Мені вони ніяк не допомагають. А вам? Держава забезпечує дотримання законів. Звучить красиво. А насправді? Хто найкорумпованіший прошарок — судді та прокурори, і це незалежно від країни. Рано чи пізно всі вони йдуть на угоду з совістю. А якщо задуматися, на сторожі яких законів вони стоять, то стає зрозуміло, що законодавча база — це всього лише ще один прийнятий інструмент маніпулювання меншістю більшістю. 

Хто «найкраще» влаштувався в сучасному світі? Ті, хто самовіддано працює, пам’ятає про духовність і совість, чи ті, хто вважає себе лідером сучасного світу — наші правителі, чиновники. Ніхто ніколи не вигадає нічого більш комплексного й зрозумілого, ніж 10 заповідей у Біблії, 12 у Корані та 613 у Торі. Людство створило модель, у якій втрачені самі основи. Навіщо потрібні сучасні лідери, що вони повинні робити, яке їхнє призначення?

Згадайте — лідери, це ті, хто допомагає народу досягати цілей. Раніше цією метою було — вижити. Зараз це може бути підвищення якості життя та розвиток. Поставте собі запитання й спробуйте чесно відповісти. Чи допомагає вам ваше нинішнє уряд підвищувати вашу якість життя, чи стимулює розвиток вашого бізнесу, чи допомагає вам бути впевненим у завтрашньому дні, чи створює у вас впевненість у власній безпеці? Звісно, у різних країнах по-різному, але майже впевнений, що лише одиниці дадуть ствердні відповіді на всі ці запитання.

Чим менше держава регулює економіку й створює обмеження, тим краще і впевненіше почувається народ, а чим більше держава намагається керувати економікою і «захищати» свій ринок, тим менше людей задоволені своїм життям.

    Хто приходить до влади? Чи не здається вам, що ці люди – тимчасові керівники. Деякий час вони борються за потрапляння на «солодку» посаду, деякі потрапляють і починають думати про те, як втриматися. Відповідно, вони не приймають, на їхню думку, непопулярних рішень і не змінюють усталену систему, яка їх і виштовхнула нагору. Що вони можуть зробити для нас? Наші цілі – це не їхні цілі. Ми хочемо жити краще, а вони хочуть утриматися на посаді. Ми хочемо покращення якості життя суспільства, а вони тільки свого особистого. 

Які довгострокові інфраструктурні проєкти вони здатні ініціювати та реалізувати? Жодних. Перший рік формують свою команду, другий і третій намагаються ніде не підставитися, четвертий думають про перевибори або переназначення. На що можна розраховувати, що вони раптом почнуть дбати про цілі народу? Ніхто з них не ініціював проведення загального референдуму, метою якого було б визначити та погодити цілі, які суспільство вважає першочерговими та найбажанішими для себе. Оцифрувати їх. І далі оцінювати діяльність уряду лише з погляду наближення до заданих показників за основними цілями. Нічого подібного.

 З чим ми боремося всією країною? На що витрачаються величезні ресурси? Ми боремося з корупцією. Цікаво, чи має сенс поняття корупція, якщо немає чиновників? То що ж виходить, ми витрачаємо час і ресурси на боротьбу державного інституту з власним породженням? Тобто із самим собою. Щось підказує мені, що така боротьба приречена на поразку. 

Мало прикладів, коли хтось сам собі відрубує руку, ногу, вириває серце чи печінку. Поки не з’явиться можливість обирати лідерів, здатних допомогти у реалізації цілей суспільства, нічого не спрацює. Що ж заважає? 

Існуюча процедура виборів, яка дозволяє, врешті-решт, обрати не лідера, тобто надати повноваження та покласти відповідальність на людину з винятковими компетенціями та особистими якостями, а найнахабнішого популіста, який зібрав більше грошей для свого шоу, встиг перед виборами розповісти більше казок та дати обіцянок, які навіть не збирався виконувати, об’їхати більше регіонів і частіше з’являтися на телебаченні. Що з нами не так, невже ми сподіваємося, що нахабний популіст із підвішеним язиком здатний привести наше суспільство до процвітання?

На мою думку, суспільство повинно сформулювати свої цілі і проводити конкурс проєктів, запропонованих кандидатами, оцінюючи реалістичність та відповідність початковому цілепокладанню. У результаті слід обирати не лідера партії, а людину, яка, на думку суспільства, зможе найкраще реалізувати поставлені суспільством цілі. Замисліться. Сьогодні не ми говоримо нашому уряду, чого ми хочемо та для чого ми їх обираємо, а вони формулюють нам, куди вони планують нас привести. 

Якщо всі цілі сформулювати з кількісними показниками і термінами, то дуже легко оцінювати ефективність чинного уряду. Немає результату – на вихід, треба шукати тих, хто вміє не лише гарно обіцяти, а й ефективно працювати. У чому проблема з тим, щоб збирати і враховувати реальну думку суспільства, не через представників у парламентах? Сучасні технології дозволяють зробити це елементарно. Просто наша думка нікого не цікавить. А чи повинні ми оплачувати і утримувати тих, хто не прагне до реалізації наших цілей, хто не збирається враховувати думку, хто, потрапивши до влади, вважає себе істиною в останній інстанції, хоча іноді не здатен навіть грамотно сформулювати свою думку?

Що ж у результаті:

Ми створили та підтримуємо розділення територій, що уповільнює наш розвиток і погіршує якість життя.

Ми поставили собі як пріоритетну мету накопичення папірців, які не мають реальної цінності.

Ми створили модель державного управління, яка не здатна привести нас до наших цілей і не враховує нашої думки. При цьому вона витрачає величезні ресурси на підтримку власного безглуздого існування. Куди вони нас приведуть?

Чи не час замислитися про зміни?

Чи не час почати будувати нову модель суспільства?

© Сергій Філянін

04.2013р.